«Ми-клас!» — Учасник №14 — ЗОШ №26, 8-А клас

Над нашим містом синє небо.  По вулицях їдуть машини, біжать у своїх справах люди.  Ми кожного ранку  прокидаємося та йдемо до школи… Здається, що так було і буде завжди.  Нам зараз дуже важко повірити в те, що колись цей порядок був порушений. 22 червня 1941 року життя наших прадідів та прабабусь змінила жахлива звістка – розпочалася війна. Вони, ще зовсім юні, були змушені взяти до рук зброю, щоб захистити мирне небо та подарувати своїм нащадкам  життя. Війна пришла до нашого міста вже вночі з 10 на 11 липня, коли німецькі війська скинули свої перші бомби на міст, перервавши зв’язок між правим та лівим берегом Дніпра.  Жорстокі бої за Кременчук йшли два місяці і вже  8 вересня 1941 року місто було окуповано німецькими військами. За довгі два роки окупації наше місто стало одним великим концтабором.  Неможливо повірити, що за роки окупації на території Кременчука в таборах смерті  було замучено та розстріляно 60 000 радянських людей (військовополонених та мирних жителів). 10 тисяч молодих людей вивезли до Німеччини.  Тяжким був шлях до визволення Кременчука від ярма німецьких загарбників, але вже 28 вересня 1943 року німецькі війська залишили місто. Останніми йшли факельники, які зробили свою чорну справу – майже все місто було знищено вогнем, вціліла лише нагірна частина. Житловий фонд міста було зруйновано майже на 95%, були знищеними 93 промислові підприємства, усі культурно-просвітницькі та навчальні заклади, залізниця, електростанція, міст через Дніпро. 29 вересня радянські війська зайшли в залишений фашистами Кременчук. Важко зрозуміти та прийняти, що в нашому місті за роки війни із 115 тисяч людей в живих залишилось лише 18 тисяч. До Книги Пам’яті України занесені імена 6210 кременчужан. Ми низько вклоняємось всім героям, хто здобув ту важку перемогу. Ми пам’ятаємо тих,  хто своїм життям заплатив за мирне небо над нашими головами. Ми дякуємо тим, хто повернувся живим із жорен тієї страшної війни. На жаль, роки, невпинно рахуючи відлік часу від тієї страшної війни, забирають від нас тих, хто подарував нам мир. Все менше і менше залишається з нами ветеранів, але ми пам’ятаємо їх подвиг і маємо передати цю пам’ять наступним поколінням. 

image001

Ми – учні 8-А класу 26 загальноосвітньої школи м. Кременчука.  Ми ніколи не бачили війни, але пам’ять про неї живе в наших серцях, тому що в нашій країні не має жодної сім’ї, якої б не торкнулася війна. Багато з нас ніколи так і не побачили своїх прадідів та прабабусь, котрі колись пройшли пішки пів-Європи. Та нам дуже хотілось поспілкуватись з ветеранами Великої Вітчизняної війни, тому ми вирішили запросити їх до себе в клас, щоб порадувати своїм виступом та послухати мудре слово.  На превеликий жаль, ветеранів дожило до нашого часу небагато, адже їм уже дуже багато років. В день нашої зустрічі прийшла сумна звістка – пішов з життя незмінний оптиміст, ветеран Великої Вітчизняної війни Дяченко М. Н. Це велика втрата для нашого міста.

image003

На наше прохання про зустріч відгукнулась член районної Ради, голова ради ветеранів мікрорайону №11 Ксенія Микитівна  Карнаухова та ветеран Великої Вітчизняної війни Волошин Василь Максимович.

Ми дуже старанно готувались до зустрічі дорогих гостей, щоб їм було цікаво провести час з нами.  Дві години зустрічі були насичені та промайнули дуже швидко. Спочатку ми виступили перед ветеранами з концертною програмою, а потім слухали їх розповіді про нелегкий шлях до перемоги.

Ксенія Микитівна не воювала, але має звання «Почесний ветеран України» за неоціненний вклад в перемогу над ворогом. Вона, проживаючи в місті Грозний, працювала в санітарній дружині – рятувала життя нашим воїнам. Це дуже цілеспрямована людина з великою жагою до життя. Волошин В. М. – танкіст, який пройшов всю війну та дійшов до Берліну, де і зустрів перемогу.  Нагороджений двома медалями « За відвагу», воював в битві за Прохоровку , був поранений. Та 9 травня 1945 року війна для нього не скінчилась: його майже  відразу перекинули на інший фронт – радянсько-японську війну.  Ця людина, ветеран двох воєн, дуже скромна та порядна.  Дуже багато цікавого дізналися ми на зустрічі. З гордістю Ксенія Микитівна розповідала про Лапенко Тетяну Мефодіївну – жінку-кавалериста, яка воювала на коні, тонула на переправі та завдяки своєму вірному товаришу Орлику була врятована. Тепла атмосфера зустрічі незважаючи на наші хвилювання  подарувала незабутні враження. Ксенія Микитівна запросила нас до кімнати слави мікрорайону № 11. Там ми мали змогу не лише почути про подвиги наших ветеранів, але й подивитися фотографії та почитати книги спогадів написані їх рукою.

image005

image007

image009

image011

Ми вдячні нашим ветеранам за зустріч, за їхній подвиг і плекаємо надію, що вони зустрінуть ще не одну річницю перемоги.

Напишіть відгук